Сайт Самрук Н. Ф.

Інквізитори осені

NataliSamruk — Thu, 13 Nov 2014 16:58:42 GMT

Инквизиторы осени

Мешковина готова для мокрого золота,
чей-то взгляд равнодушен, а чей-то хитер.
На осколки-мгновения небо расколото.
Инквизиторы осени разжигают костер.

Что им слезы дождя, что им души воздетые
в мемуарах о солнце, о щедром тепле...
Зря роняет монеты березка раздетая-
едкий дым инквизиций ползет по земле...

*****
Мішковина готова для мокрого золота,
погляд-або байдужий, а може, агонія...
На осколки-миттєвості небо розколоте,
інквізитори осені розкладають вогонь.

що їм сльози дощу а чи душі вознесені,
в мемуарах про сонце чи щедре тепло?
опускає монетку берізка роздягнена,
дим їдкий інквізицій над землею поповз...

Переклад Ніни Івасюк

Я-це Україна(вірш)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 17:30:23 GMT

Я-це Україна

Котик на осонні-

Що для щастя треба?

В золотому денці

Сонце вирина.

На моїх долонях

Розквітає небо,

У моєму серці-

Лагідна весна.

Блискавиці грізні

Спопелять руїни,

Я воскресну чудом,

Що б там не було!

Я-в моїй Вітчизні.

Я-це Україна.

Я була і буду,

Ворогам на зло!

Лине пісня Кобзарева…(вірш)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 17:28:31 GMT

Лине пісня Кобзарева…

В хаті Григора Шевченка

Вогник загорівся:

Серед ніченьки глухої

Синок народився.

«Ой, яка ж то тебе доля

Чекає, синочку?

Будеш жити у неволі

Аж із сповиточку!»

Та не встиг Тарасик стати

Ще й добре на ноги,

Як вирядив батька й матір

У вічну дорогу.

Стало мало сиротині

Місця в своїй хаті,

Пішов в латаній свитині

Дяку догоджати,

Бо там книжка його манить,

Запалює душу…

«Щоб навчитися читати,

Все стерпіти мушу!»

І терпіло серденько…

На людях сміялось,

Тільки там, у бур’янах,

Слізьми обливалось.

Так і зріс, гартований

Бідою та горем,

А «Сни» його розійшлися

Аж за синє море.

Як летіли, немов птиці,

Весь світ осявали…

Та дісталися цариці…

Взяли й закували

У кайдани сердешного…

Думали зломити?

Не на того ж натрапили!

«Краще ж і не жити,

Якщо зможу я зоставить

Свій народ в неволі…

А без нього, як без пісні,

Нема щастя-долі!»

І співав він, й оплакував

Україну милу,

Доки тюрми передчасно

Не звели в могилу…

Як і мріяв, його кобза

По всім світі лине…

Його дума, його пісня

Не вмре, не загине!

Мовчати-гріх! (поема про Голодомор)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 17:22:33 GMT

Мовчати-гріх!

-Бабусю, що таке Голодомор?-
Стареньку запитала раз онука.
І рідні очі піднялися вгору,
І затремтіли зморшкуваті руки..

-Бабуню,рідна,ти мені пробач,
Коли невмілим словом зачепила.
Прости мене,але прошу,не плач!-
Онука зі сльозами говорила.

Мовчить старенька, лиш вуста дрижать,
А серце знов стискається тривожно:
Ну як таке дитині розказать?
Мовчати-гріх, розповісти-не можна.

Хіба розкажеш внучечці про те,
Як видавав брат брата на розплату,
А потім виганяв його дітей,

щоб з визиском продать батьківську хату?

Хіба розкажеш,як косила смерть людей,
Давила їх кістлявою рукою,
Як мати, щоб спасти своїх дітей,
Їм наказала суп зварити..із собою?

Як вижла? Це знає тільки Бог,
Бо всю її родину сметь забрала,
Та скільки б їй не випало тривог,
Про ті страшні роки не забувала,

Але мовчала..бо такі були часи.
Прощення в мертвих кожну ніч просила.
Та часто снились рідні голоси,
І муки зносити уже було несила.

То що ж тепер робити? Що сказати?
Мовчати-гріх! Мовчати більш не можна!
Якщо вона не зможе розказати,
Тоді кричатиме травинка кожна!

Коли впаде несамовита тиша...(вірш)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 17:10:13 GMT

Коли впаде несамовита тиша...

Коли впаде несамовита тиша
і мою постать морок проковтне,
згадай, як ти писав для мене вірші,
та тільки не тримай в душі мене.

Нехай сльоза не затуманить очі,
лиш тихий усміх душу зігріва,
коли сягнеш небес, якщо захочеш
почути в музиці води мої слова.

І не клади до постаменту квіти
чи лист сухий, коли прийде пора...
Ні, я жива! Я буду вічно жити,
бо в серці маю те, що не вмира...

На моє глибоке переконання, прозова мова рецензії просто безсила перед прозорою мовою лірики, яка лине з глибини серця. Хочеться читати і вірити, що хтось може писати і для нас вірші, і сподіватися, що це не вмирає.Я щиро радію, що Ти маєш це в душі.

------
Не приноси цветы мне к постаменту-
засошхих листьев, коль пора придет.
Нет, я жива, и жить я буду вечно-
то, что во мне, вовеки не умрет!

Нина Ивасюк 24.03.2014 18:09

Триптих (вірш)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 17:07:01 GMT

Триптих

Євген Плужник:

Ніч... а човен — як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!) ...

Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи.

І внизу, і вгорі глибини...

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

Onimushy(Євген Янковський):

Мiсяць - вiконце у iншi свiти -
Загляда менi в очi, та я не засну,
Моє лiжко, як човник, буде пливти
У хвилях часу повiльного, вiчного сну.

Вже нема анi стiн, нi дверей, нi даху:
Тiльки зорi та хвилi, i мiсячний шлях,
Бiльше болю не буде, печалі й страху,
Лише спокiй на серцi, в душi та очах...

Заколисує тиша, але я не сплю,
В головi порожнеча, та спогад один
Не вдається вiдкинути геть без жалю,
Незважаючи на часу вiльного плин...

Я не спав, тiльки зорi на небi блiдi,
I мiй човен знов лiжко, i мiсяць вже згас,
Знов думки в головi, знову з ними один,
Прийшов ранок, i знову прискорився час...

Я:
Час прискорився, стрімко стрілою летить,
В суєті свого лету й на мить не спиня,
Ніби прагне того, що і я,-щоб за мить
Закінчились зненацька всі клопоти дня,

Стихли кроки й зітхання, і сутінки враз
Огорнули знеможену душу мою...
Зійде місяця серпик - і спиниться час,
Соловейко розсипле намисто в гаю,

Та мій човен плистиме собі серед хвиль
Поміж зір яснооких кудись навмання…
У душі божевільній знеможений штиль
Спочиває на денці від клопотів дня.

СНІГОВА КОРОЛЕВА (вірш)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 17:04:46 GMT

СНІГОВА КОРОЛЕВА

Onimushy (оригинал)

Я відкрию назустріч холодному вітрові груди -
Поцілуй мене в серце, моя Снігова Королево,
Аби зміг я свій біль та свої почуття геть забути,
Й залишитись навічно у замку твоїм кришталевім.

Обгорни плечі снігом своїм, поцілуй мене в очі,
Щоб я тихо заснув, бо якщо вже не бачити тебе
Доведеться мені, то я бачити більше не хочу
Зовсім, ніц, навіть теплого денного світла не треба.

Поцілуй крижаними вустами іще мої руки,
Що тебе обїймали, їм більше віршів не писати,
Не збивати у кров кулаки об твій лід від розпуки,
У волосся тобі проліски лісові не вплітати...

Тож цілуй, Королево, цілуй мене просто у губи -
Щоби подих в легенях гарячий, останній замерз:
Як довело кохання мене крижанеє до згуби,
Не розкажу нікому... Мій слід у хурделиці щез.

Nutella (перевод)

Я открою навстречу холодному ветру душу,
Поцелуй меня в сердце, о Снежная Королева!
И лишив всяких чувств, оберни в ледяную стужу,
Чтоб забыл я навек о желаниях и надеждах.

Обернув плечи снегом, ты нежно целуй мне глаза,
Чтоб я больше не видел холодной твоей красоты.
Пусть навеки ослепну, не в силах вернуться назад,
К теплым дням, где еще не любил и не строил мечты.

Поцелуй ледяными губами мне теплые руки,
Что тебя обнимали. Им больше стихов не писать.
Я сбивал кулаки до крови руша стены разлуки,
И напрасно пытался цветы в твои косы вплетать.

Ну, целуй Королева, целуй мои жаркие губы!
Чтобы воздух, оставшийся в легких, внезапно замерз.
Все равно безответные чувства к тебе меня скоро погубят,
Никому не признаюсь, что ложе твое - лед из слез.

Я (рефлексія)

Поцілунок у серце-останній, як постріл контрольний.
Ти приречений, любий, на лід і самотніть безмежну…
Погляд твій-ледь пригаслий, байдужо-безвольний…
Я вустами торкнусь до грудей твоїх обережно.

Стільки болю й жалю вже не в змозі вмістить твоє серце,
і з розпуки ніколи, на жаль, не проклюнуться квіти...
Тільки очі – твоєї душі відчайдушне люстерце,
що не може промінчику сонця так щиро радіти…

Поцілунок останній - тобі нагорода за вірність...
Що ж, тоді забуття - милосердніше болю агоній...
Тільки серце у відповідь б'ється твоє…неймовірно!!!
Й після смерті не гасне у ньому шалений вогонь!

Пишите письма на листках осенних... (вірш)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 17:00:59 GMT

Пишите письма на листках осенних...

Натали Кофе

А осень зажигает-нет спасенья,
Как нет доверия изменчивым словам...
Пишите письма на листках осенних
и отправляйте тем, кто дорог вам!

И пойте журавлями серенады
в пронзительной лазури всех небес,
чтоб слышали любимые... Так надо,
чтоб для кого-то шанс один воскрес

трепещущей по ветру паутинкой,
тревожащей мелодией дождя...
Не надо,чтоб заезженной пластинкой
слова звучали, душу бередя!

Пусть смотрят лужи в небо удивленно,
внимая в ветра шелесте словам:
"Пишите письма на ладонях клена
и посылайте тем, кто дорог вам!"

***
Палає осінь-і нема спасіння,
не віриться облудливим словам!
Пишіть листи у листопад осінній
Тим, хто по правді небайдужий вам.

Співайте з журавлями серенади
в пронизливій прозорості небес,
щоб слухали закохані...Так треба,
аби хоча б для когось шанс воскрес.

Тріпочеться на вітрі павутинка,
бринить тривожно пісня дощова...
Не треба, як заїжджена платівка,
ласкаве слово душу зігріва.

Калюжі дивляться у небеса здивовано,
під шелест вітру, в унісон словам:
"Пишіть листи на пригорщах кленових
і надсилайте тим, хто милий вам!"

Переклад Ніни Івасюк.

Танцующая в огне (вірш)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 16:58:45 GMT

Танцующая в огне

Когда пламя касается тела,
То взмывает в небо душа...
Погибаешь? А ты как хотела?
Краем неба идти не спеша,

Зажигая улыбкой звезды,
Отпуская ветер: лети?!
Мы застряли тут слишком серьезно,
Чтоб идти по иному пути...

Когда к небу взмывает пламя,
То душа танцует в огне,
Что пылает вечно меж нами,
В этом мире ль, в забытом ли сне...

А в благих намереньях вечно
Дров подкинет чья-то рука...
Я танцую-блаженно, беспечно...
Саламандры жизнь коротка.

***
Коли пломінь торкається тіла,
Відлітає у небо душа.
Помираєш? А як ти хотіла?
Краєм неба без поспіху, так?

Ти запалюєш усміхом зорі,
відпускаючи вітер: лети!
Ми застрягли тут надто серйозно,
щоби шляхом іншим іти.

Коли пломінь зринає до неба,
то душа танцює в огні,
що палатиме вічно між нами
в цьому світі й забутому сні...

Переклад Ніни Івасюк

Рецензии

Божественно Натали. Вы интуитивно подходите к осознанию того, что такое внутренний огонь. А если вы начали, то значит и уже закончили, ведь на этом пути цели нет, но есть наслаждение вечного её достижения, что и является в конце концов, нашей целью. Видимо нам вместе с вами предстоит сгореть на этом внутреннем огне, чтобы явить бытию свою истинную суть. Со сладким привкусом на фибрах восхищенья...

Чому ж онуки не такі (вірш)

NataliSamruk — Wed, 12 Nov 2014 16:53:58 GMT

Чому ж онуки не такі? 31 березня 2009

Гула війна, ревли гармати,
горіли села, кров лилась...
Сльозами умивалась мати,
та Україна не здалась,

не впала ворогу під ноги,
Європою не простяглась,
бо знала: горе і тривоги
лиш принесе німецька "власть".

Сини і доньки України
до бою стали пліч-о-пліч.
Дідусь-священик на колінах
молився Богу день і ніч.

По золотих полях родючих
повзла коричнева чума...
Заізольований в колючих
дротах народ-мов ніч німа...

Дівчата, пишні та високі,
русявовочубі юнаки
втрачали радість, сон і спокій,
бо ешелони навпрошки

в Німеччину торохкотіли.
Стук серця-перестук коліс...
Чужа земля-свої могили.
Знов ріки крові-море сліз...

Торкнула ж бо родину кожну
безжальна світова війна.
Хіба ж таке забути можна?
Реальність дика і страшна.

Безсмертні подвиги народу -
сторінки трепетно-гіркі...
Вони нам здобули свободу.
Чому ж онуки не такі?